пятница, 5 мая 2017 г.

Ми пам’ятаємо тебе, Костю

6 травня йому б виповнилося 60 років. Лише 60! Але його вже кілька років немає з нами. Та його образ і нині залишається у спогадах багатьох людей.

Усі, із ким ми спілкувалися, згадували Костю як яскраву особистість, яка мала величезний скарб людського тепла. Костя Сердюк — талановита, відкрита чесна, високоінтелектуальна людина. Заядлий театрал, шанувальник високого слова, поезії, музики, він на все мав свою точку зору, цінував гумор, самоіронію.

Його любили друзі. Він був одним із мозкового центру «Чернігівського полудня» — газети, яка увірвалася в життя Чернігівщини, мов потужна комета. Там усе було цікаво, незвично, сміливо. Там була команда молодих, амбітних, талановитих людей, а Костя — потужним ядром цього видання.

У кожній компанії він був у центрі уваги. Його любили жінки, мабуть, він їх любив теж, але в душі Костя залишився дуже самотнім.

Костянтин Сердюк прожив коротке життя. Він не дочекався щастя, родинного затишку, взаємного кохання. Та всім, із ким спілкувався, із ким перепліталася його доля, він залишив часточку своєї багатогранної, теплої душі.


Сьогодні ми надаємо слово його друзям, колегам, співробітникам, які знали його з різних сторін

Друзі ,згадаймо Костю!

Скромна людина

Із Костянтином Івановичем ми зустрілися взимку 1999 року, і після 20-хвилинної розмови з’ясувалося, що наші погляди й відчуття практично однакові. Мабуть, так буває нечасто, бо люди ми вже були, м’яко кажучи, дорослі, і в такому віці важко під когось підлаштовуватись. Але це була «любов з першого погляду».

Саме тоді розпочалась наша співпраця, яка, на жаль, кілька разів переривалася, бо нестабільність у суспільстві заважає журналісту працювати в одному виданні тривалий час. Ми мріяли, що колись зможемо працювати в одній газеті й робити її на власний смак. Це вдалося, але не повністю, бо не вистачило часу, адже вже майже чотири роки Костянтина Івановича нема з нами.

Мені здається, що головна заслуга Костянтина Сердюка як журналіста в тому, що він умів об’єднати людей різних професій, а в його газетах працювали виключно непрофесіонали, та й сам він був істориком-архівістом, найкращим чином використати їхні здібності та життєвий досвід, умів переконати, що вони здатні стовідсотково реалізуватися в цій професії. Тому і вдалося йому виховати цілу плеяду талановитих і знаних навіть за межами Чернігова журналістів.

А ще цьому сприяли його людські якості. Величезний інтелект, енциклопедичні знання в багатьох галузях, інтелігентність, закладена в генах.

Костянтин Іванович був виключно скромною людиною, і ніхто з його підлеглих не відчував у ньому начальника. Був січень 2000 року, у місті епідемія грипу, морози нижче 25°С, і я був на лікарняному. Матеріали в черговий номер підготував, а передати не можу. І він особисто прийшов до мене пішки, хоча йти було хвилин 20, а мороз зранку наближався до позначки -30°, і забрав написане. Хоча міг доручити це комусь із підлеглих. Проте це голосно сказано — він не любив бути начальником, займатися адміністративними та господарськими питаннями.

Ми жили у важкі часи, та й інших у нашій країні нема. Але добре, коли є людина, твій однодумець, із яким можна поспілкуватися, отримати пораду або допомогти чи порадити їй, коли це потрібно. Він був саме таким, і мені його дуже не вистачає.

Аркадій Стежеринський

Неформальна зірка міста


— Костя був дуже відвертою людиною, із ним можна було поговорити про найінтимніше, поділитися секретами. Я його знала багато років, але ми завжди були на «Ви», це була наша гра. Він був гарним співрозмовником, мав свою точку зору й завжди висловлював її, навіть якщо вона не співпадала з думками інших людей. Костя був неформальною зіркою міста, незважаючи на його скромність, непублічність, його знали майже всі творчі, інтелігентні люди і ставилися до нього дуже тепло й трепетно.

Згадує Римма, просто  подружка

Людина-свято


— Ми познайомилися в 90-х, мене вже при першому спілкуванні вразила неймовірна ерудиція цієї людини. Його висловлювання, поради мені дуже допомагали і в роботі, і в житті. Я завжди дивувався його світогляду, він вільно декламував вірші, багато знав з історії мистецтва, досконало розбирався в музиці, театрі, живописі. Ми багато з ним дискутували, він завжди доводив свою точку зору. Умів переконати будь-кого у своїй правоті. Мав відмінне почуття гумору. Був самокритичним, а це привілей сильних людей.

Коло його знайомих було величезне. Це були люди різних професій та інтересів. Костянтина це хвилювало, його цікавив внутрішній світ людини. Нікого не обтяжував своїми проблемами, навпаки — намагався допомогти. Не людина — свято. Із ним завжди було цікаво. Костя мав гарну рису — уміння вислухати. Він витрачав багато душевних сил, своїх почуттів на інших. Йому можна було подзвонити в будь-який час, він завжди знаходив добре слово підтримки, давав поради, дослухався до тебе. Незважаючи на те, що навколо нього було багато людей, він був самотнім. Костя любив тварин, природу, особливо квіти. Часто гуляв і міг розповісти, де яке дерево росте.

Олександр Куковеров, актор драматичного театру


Колектив редакції "Черниговского полдня". Архівне фото

Не было таких и не будет...


Константин Иванович Сердюк был человеком необыкновенного обаяния, доброты, щедрости; высокого порядка интеллектуал. И человеком, который по-настоящему, искренне, безоговорочно умел дружить. Думаю, в Чернигове с этим согласятся очень многие.

Наше знакомство началось больше 20 лет назад в суматошной редакции первой черниговской независимой газеты «Черниговский полдень». Пришедшие с улицы и назвавшие себя журналистами, мы были молоды, нахальны и, конечно, нуждались в человеке, который взял бы нас под свое крыло, научил основам профессиональной работы. Таким человеком и был Константин Сердюк. Он говорил с нами как с равными. Хотя, безусловно, никто из собеседников не мог сравниться с ним ни в эрудиции, ни в умении анализировать информацию и находить интересный подтекст. В голодные 90-е годы он делился последним бутербродом, попутно цитируя Верлена и Анненского, подсовывал томик Кортасара или кассету с записью редкого фильма. И даже в минуты самых яростных головомоек, отчитывая за неудачно написанный текст или допущенную ошибку, Константин Иванович умел сердиться так обаятельно, что никому в голову не приходило обижаться. Его любили все.

Совершенно не удивительно, что его не интересовали «кабинеты» — его интересовала жизнь. Он очень глубоко чувствовал каждый прожитый день — не всегда радуясь, но всегда стараясь находить красоту и внося ее даже в самые обыденные вещи. Цветущая ветка багульника на столе, фотография античной статуи в рамке, старинная открытка. Мелочи, которые создавали вокруг этого человека его особый мир. С Константином Ивановичем (как говорится в одном из его любимых стихотворений) не надо было света. За этот свет, за это тепло — бесконечное спасибо.

Вера Едемская
(мовою оригіналу)





Комментариев нет:

Отправить комментарий