среда, 5 апреля 2017 г.

Історія порятунку воїна-визволителя в роки війни

До редакції «Відомостей» надійшов лист від Іллі Францовича Будзінського з міста Кам’янського (колишній Дніпродзержинськ), у якому він розповідає історію порятунку солдата в роки війни і просить надрукувати її з надією, що знайдуться люди, хто знав і чув про неї. Ми відгукнулися на прохання Іллі Францовича і друкуємо листа.


«У 2009 році держава Ізраїль за порятунок сім’ї вчителя М.Л. Мар’янського, його дружини Єви Львівни в 1942–1944 рр. на Поділлі присвоїла почесне звання Праведник світу моїй матері Будзінській (Шиндибило) Галині Іванівні, бабусі й дідусеві Шиндибилам Федорі Миколаївні та Івану Гордійовичу. Як данину пам’яті про моїх рідних пишу вам цього листа. Написати його я збирався раніше, але все-таки надіявся на програму «Жди меня», до якої звертався ще в квітні 2012 року з проханням «про пошук воїна Івана» (на жаль, прізвище невідоме) з Чернігова чи Чернігівщини. Пошуки поки що не дали бажаного результату. Я вирішив звернутися до вас. Сподіваюся, ця історія допоможе мені встановити прізвище Івана, а можливо, ще жива донька Любов, а її діти і внуки пам’ятають про події війни з розповідей свого дідуся.

Отже, історія порятунку в грізні роки війни моїми рідними, бабусею Федорою, матір’ю Галиною (по чоловікові Будзінською), дідусем Іваном Шиндибилом військовополоненого воїна Червоної Армії Івана. Про це мені розповідали бабуся, мати.

Якось у кінці березня 1944 року, десь 29–30 числа, вулицею, де проживали мої рідні в с. Зеленче (частина села Порошівки), відступали німці. А під вечір у двір, а потім і до хати забіг високого зросту воїн Червоної Армії. Перехоплюючи подих, він попросив бабусю десь його заховати. Не роздумуючи, бабуся Федора дала йому сорочку і штани дідуся. Чоловік був високий на зріст, і рукава сорочки були йому короткі, тож він їх закатав, а штани засунув у чоботи. І сів за жорна молоти зерно. Незабаром заскочили до хати двоє німців і питають бабусю та мою матір: чи не бачили «русиш солдат». Звичайно, бабуся відповіла, що ні, і сказала, що це господар дому, її чоловік. А тут заходить знадвору мій дідусь, Іван Гордійович, батько моєї матері, одягнений по-зимовому, у шапці та фуфайці, і німці питають: хто це? І бабуся, щоб урятувати солдата, називає свого чоловіка сусідом, який зайшов узяти тютюну і зробити самокрутку. Дідусь дуже довго, уже й війна закінчилась, докоряв бабусі, що назвала його сусідом. А якби німці перевірили цього сусіда, то могли б розстріляти і дідуся, і всіх присутніх.

Але тоді бабуся вчинити по-іншому не могла. Коли німці пішли, воїн сказав, що звати його Іваном, він із Чернігова чи Чернігівщини. Він розповів, що у нього вдома залишилась дружина і дочка Люба. У районі Нової Ушиці його захопили в полон, і разом із німцями, що відступали (у цей час ішли бойові операції зі знищення німецьких угрупувань на Дунаївеччині), рухались на Дунаївці, а потім на залізничну станцію с. Балин, через с. Зеленче. У селі Миньківцях йому на плечі звалили ручний кулемет, який він проніс майже 30 км. Сили залишали, і німці могли його розстріляти. Коли вони стали на короткий перепочинок, то наказали Івану піти по хатах і принести їжу. Не довго думаючи, Іван побіг через городи, колгоспну ферму й потрапив до двору Шиндибилів Івана й Федори Миколаївни. Він розповів, де зупинилися німці, і попросив мою матір, щоб вона пішла туди й подивилася, що вони роблять. Матері на той час було 14 років, і вона з дівочою цікавістю прийшла в той двір і побачила, що солдати спали. Вона порахувала їх і зброю і все доповіла Іванові. Так Іван залишився в моїх рідних. А через день у село вступили війська Червоної Армії, зайшли у двір бабусі 3–4 чоловіки, зустрілися з воїном Іваном. Попоївши, воїни пішли далі звільняти села й міста від фашистів. Разом із ними пішов і Іван. Яка його подальша доля, невідомо — зустрів він свято Перемоги чи поклав голову на території Європи.

Уже під кінець війни моя бабуся і мати отримали листа від доньки Івана Любові, яка щиро дякувала їм за порятунок свого батька. На превеликий жаль, лист не зберігся, сталася пожежа, згорів будинок бабусі і все, що там було.

Уже після смерті матері в 2012 році я написав листа на телепрограму «Жди меня» з проханням допомогти мені розшукати рідних врятованого Івана. Але біда в тому, що невідоме його прізвище і немає точної адреси. Та я все ж таки сподіваюся, що через 70 років після закінчення Другої Світової війни дізнаюсь про долю воїна-визволителя Івана і зустрінуся з його ріднею.

Від редакції. Якщо комусь відома доля солдата Івана чи його рідних, просимо телефонувати до редакції «Відомостей».



Комментариев нет:

Отправить комментарий