понедельник, 13 марта 2017 г.

«Як боги впадуть – безпечно не буде»: один конфлікт і безліч концептів

В основу вистави «Як боги впадуть безпечно не буде» закладена класична проблема – батьків і дітей. За одну годину глядач стає свідком розмови довжиною в життя, у якій є все: дитячі образи, усвідомлення материнських помилок, визнання власних байдужості та егоїзму. І, напевно, найгострішим післясмаком є стовідсоткове розуміння чи не всього спектру емоцій. Бо всі родини щасливі однаково, а нещасні по-своєму… Але все ж нещасні.

Розвиток сюжету можна інтерпретувати в два способи. Перший – це спогади доньки про останні місяці життя її матері. Переосмислення героїнею чи не однієї і тієї ж ситуації, у якій вона не побачила найголовнішого. Згадуючи, молода жінка збирає себе до купи та визнає свої помилки. Другий – це лінійне ознайомлення зі змістом. Ключова сюжетна деталь вистави –  хвороба матері, тож цілком логічно припустити, що події розгортаються послідовно і завершуються розпачем і роздумами однієї із героїнь.

«Пошук порозуміння у чотирьох картинах»


Як би глядач не усвідомлював сюжет, композиційне рішення – це потужний смисловий ефект, який дає зрозуміти більше, відчути глибше, загострити сприйняття кульмінації.
Три сцени супроводжуються майже ідентичним діалогом. Проте, принципові речі проговорюються між рядків. Що відчуває матір, що відчуває донька; як страшно помирати, як важко дивитися правді у вічі; якою є материнська любов, яким є терпіння дитини; що було раніше і як воно вплинуло на те, що тепер. Ці опозиції фактично є базою для глядацького осмислення і ключами до розв’язки. На перший погляд однакові «картини» мають різну репрезентацію, внаслідок чого емоційний стан реципієнта буквально зривають з початкової точки базового ознайомлення і доводять до підвищеної чутливості фіналу.




Тіньова естетика, тіньовий сюжет


Ще одна особливість вистави – гра світла й тіні. Це не лише цікавий трюк з погляду естетики та оформлення сцени, а й вдале режисерське рішення. За допомогою тіней глядач бачить зміну акцентів та героїню, яка перебуває в смисловому центрі. Власне, силуети можна вважати за людський егоїзм. Збільшення того чи іншого тіньового відбитку символізує точку невідворотності, коли одна з героїнь фактично припиняє рух, а інша – продовжує. Суто на поверхневому рівні осмислення тіньову гру можна сприймати як зміну дитячого самоусвідомлення: з початку для дитини центром є мати, потім – вона сама. За допомогою цього ефекту підсилюється емоційний фон двох центральних «картин».




Декорації та вбрання героїнь досить скромні – їх навмисно зробили такими, аби глядач зосередився на образах та знаках (чашки, халат, пов’язка на очі, пересування крісла, годинник). На такому загальному фоні гра світла й тіні є найефектнішим засобом. Проте загальне візуальне сприйняття дещо деформує відеоряд із хронікою життя героїнь (?), який запускається між сценами. Компонування класичної та сучасної стилістики вносить відчутний дисонанс, невеликою мірою, але псує враження від репрезентації п’єси та залишає розчарування через недотримання загальної естетики вистави. Хоча,  варто зазначити, що таке відчуття є суб’єктивним і відеоряд можна вважати додатковою інтеграцією в історію героїв.

Дві героїні і три образи


На сцені глядач бачить два ключові образи – мати та доньку. Однак не менш окресленим є образ батька. Контекстуальна присутність чоловіка підкреслює глибину драми, духовну силу дружини, загальне піклування (?) про почуття дитини та слабкість, яку часом може виявити господар дому. Образ батька влучно підкреслює особливості жіночого характеру: силу та витримку матері, нерозуміння та ледь стриманий розпач доньки.

Божественні падіння


Фінальна сцена пояснює все і не тільки у виставі. Піднімаються важливі питання про те, що таке любов, що таке терпіння і наскільки вони взаємопов’язані; чому важливо цінувати кожен момент і не відкладати розмови на потім. Чому важливо усвідомлювати, що потім може і не бути… Крім цих очевидних моментів глядача провокують на рефлексію, усвідомлення своєї ролі в родинному колі реципієнта.

Примітивне осмислення постановки також має свої особливості. Якщо не вдаватися до глибокого аналізу, можна побачити, як автор та режисер піднімають тему побудови моделі поведінки у родині. Чому донька, будучи вже дорослою, не здатна приймати власні рішення? Чому вона будує свої стосунки із чоловіком певним чином (це пояснюється як раз чоловічим образом батька)? Чому вона виявляє егоїзм замість того, аби уважніше придивитися до близької людини? Чому у сім’ї немає відвертості і два персонажі поєднані сюжетом ніби дві окремі історії? Крім того, вистава порушує проблему байдужості до хвороби (якої б там не було) та способи виходу із цієї ситуації.




Автори вистави підкреслили відсторонення від уналежнення до будь-якої культури чи то британської, чи української. Однак європейський глядач загалом матиме більший емоційний струс після перегляду, тоді як український отримає глибше розуміння. Універсальний ключ до інтерпретації – це ментальність. І з цим нічого не поробиш. У тому то й цінність вистави – у кожному культурному середовищі вона розкривається та осмислюється по-різному, і цей фактор, у цьому конкретному випадку, не залежить від індивідуального сприйняття.




Вистава не може не зачепити, адже торкається теми любові дитини до матері і матері до дитини. Чи не єдиного щирого людського почуття між іншим. Загальний меседж театральної історії однаково зрозумілий і тим, хто втратив свої близьких, і тим, хто щасливий бути поруч із ними. Різниця лише в тому, що останні мають шанс на переосмислення своїх стосунків і виправлення помилок. Доки ще не пізно.

Бо як боги впадуть – безпечно не буде.

Діна ВОНГ
Фото автора 

Комментариев нет:

Отправить комментарий